Як повстанці ховають совість і зброю на блок-постах, Як чіпляється за росу останню висушена трава, І виходить із берегу річка, ніби з коми чи сну весна, Я щоразу пригадую все, що ти без жалю сказав.
Пам'ятаю, як притулялась тілом холодним й напівживим До твоєї, як дріт колючої, неохайної бороди, Як обпікала руки твої волоссям своїм рудим. Ми, мов сонцем, були одночасно зігріті ним.
Ти називав мене іменами жінок, яких, безсумнівно, любив, Вони просто ніяк не виходили з марень і з голови? Закриваючи очі свої - два всесвіті, два сонячні бурштини, Ти одним поцілунком всі рани мої зашив.
Говорив, що жінки горнулись до тебе, ніби під ніж сукно, І запивали щоранку проскурки вистояним вином. Що між вами, крім скупих дотиків, нічого цінного не було, Що у серці твоєму - пЕкло, палило, плавило і пекло.
І я ковтаю, ніби застиглий мед, всі ці твої слова, Прикладаю, немов подорожник, до кожної з свіжих ран. Ніч нависає темна, чорна й тепла, немов смола. Твої губи моїх торкаються і вимовляють чуже
Березень 2019
Comments