#вірші із архіву про любов на межі жорстокості.
****
Бачиш сяйво? То блищать ножі - людина людині ніж.
Обіймаєш, тим самим, кажучи: « я люблю тебе - ріж.»
Людина людині –удар Адама в його власні ребра.
Життя –це чорна пантера і зовсім, власне, не зебра.
Людина людині- смерть, яка спонтанно натискає курок.
Людина людині -звір, імовірно, Людина – це сірий вовк.
Вовк покинув зграю - це бомж, кочівник і химерна тінь,
Життя, -кажуть вовки, – битва. Не буде злетів, як нема падінь.
Людина людині – дерево, що в грудях колись цвіло.
«Ні,- кричать птахи,- ми один одному – віра політ, крило!
Ми – то моря колиска, прихована казка й ніжне тепло.»
Вогні кажуть, що ми – пекло і все, що комусь пекло.
Янголи кажуть: Байдуже скільки болю, смутку і вад,
всупереч ідолам і Іудам, людина людині – сад.
Та святість єдина – терпка, що живе поміж ребер.
через смерть, через пекло - людина людині – небо.»
_____________________
***
Ти давишся брудом чиєїсь дешевої плоті,
запиваєш огиду вчорашнім чаєм, а потім
мій сміх вибухає в грудях, неначе постріл,
І ти (від сорому) не тямиш себе від злості.
Слова мої ховаєш у пам'яті, мов крадіжки,
задихаєшся від запаху хвойд у своєму ліжку.
Пам’ятаєш мої родимки на шиї і підборідді,
і волосся аромату трав із відтінком міді.
Ти крадькома стежиш за мною в кав'ярнях
І бачиш поруч вірних мені, чужих і гарних,
не спускаєш очей зі спини в червоному светрі,
бо давно вже у кожному сантиметрі
твоїх ідеальних краваток, сорочок, костюмів
в'ївся запах моїх французьких парфумів.
і ти молишся почути моє заповітне «кохаю»,
проклинаєш своїх колишніх, ідеш до причастя,
а я серце твоє (як і ти колись) розбиваю,
а ти все ще віддано, свято віриш, що це на щастя.
__________________
***
Він ліпив з мого серця букет магнолій,
був мені медом у кухлі свіжого молока,
неосяжним щастям і подарунком Долі.
Рум'яніла від його теплих слів моя щока.
Він чемно грів мої руки у своїх кишенях,
стирав смуток, як крихітний мис на мапі,
Він розцвітав білими квітами у легенях,
а я його серце, мов цитрус, ділила навпіл.
_____________
Comments