Присвята

#Магнолієва_поезія #вірші

Небо кришеться, осипається до твоїх слідів,

густішає тиша і застрягає в горлі лише тоді,

коли витікає з твоєї аорти фраза: "Пора іти",

і я віддала б півцарства, тільки би час застиг.

І подих спадав на щоки, неначе пестливий пух,

твій подих мене леліяв, будив із міцного сну,

і я б виривала рими із м'язів і сухожиль,

щоб розливався між нами вечір, мов сік із п'янких ожин.

І я віддала би прозу, свою перестиглу віру,

щоб чути, як серце вдаряється в панцир із ребер і шкіри,

як час випливає з-під пальців, лягає на меблі пилом,

хтось думає, то буденність. З тобою вона красива.

Коли я пишу чи плачу, то кожна сльоза до тебе.

Ховаюсь в твоє кохання, ніби у теплий светер.

Зізнаюся в любові тихо, незграбно, завжди несміло,

як оголяють вперше чисте лякливе тіло.

Квітень 2018